Мене звати Соня Блувелвет, я петербурзька міждисциплінарна художниця. У своїй творчості я досліджую теми жіночності, краси, духовності та природи, рефлексуючи над власними переживаннями. Мій шлях як творчої одиниці розпочався у 2022 році, коли мені було 13 років. Тоді я написала своє перше полотно і вважаю це відправною точкою у створенні моєї візуальної мови. Я малюю все життя — у художніх школах і гуртках; цього року закінчила художню гімназію № 190, де навчалася із сьомого класу. Зараз я вступила до університету мистецтва й дизайну ESADSE у Франції. Навчання там було моєю мрією та головною мотивацією розвиватися як художниця на артсцені.
Я люблю працювати в різних медіумах: скульптурі, живописі та графіці; люблю співпрацювати з іншими діячами мистецтва й пробувати себе в новому. У моєму житті мистецтво — не просто ремесло, це частина мене, моя мова й дім, куди я можу прийти з будь-якими думками і де мене завжди приймуть. Не раз воно допомагало мені у найважчі моменти, а полотно ставало єдиним слухачем, якому я довіряла всі свої важкі переживання. Я люблю процес і люблю бачити результат, який неможливо передбачити. До своїх картин ставлюся як до дітей — у них я вкладаю найпотаємніше й найчесніше.
У 15 років я вперше взяла участь у виставці, і відразу за кордоном — це була виставка «Dreams&Nightmares» у лондонській Boomer Gallery. Туди потрапили дві мої роботи — «girls in red» і «to the quick». Це були одні з моїх перших робіт олією, які здобули визнання в Англії. Після цього я продовжила брати участь у різних проєктах: публікувалася в журналі про художників, брала участь у російських і міжнародних конкурсах.
Я також працювала в МІСП — Музеї мистецтва Санкт-Петербурга XX–XXI століть — як екскурсоводка й медіаторка, потім була представницею художниці на ярмарках сучасного мистецтва PAF і T-PAF. Я вважаю дуже важливим не лише створювати, а й знайомитися з творчістю інших авторів: це розвиває надивленість і надихає. Я усвідомила це саме після ярмарків, де познайомилася з багатьма художниками, і МІСП, де з головою занурювалася у творчість і біографії відомих авторів. Якийсь час я навіть була баристою-художницею і малювала портрети на стаканчиках у Sokol Coffee.
Мені здається, у 2024–2025 роках стався пік мого трудоголізму. У якийсь момент я працювала на трьох роботах одночасно, а повертаючись додому після змін, писала картини впереміш із малюнками для шкільних обходів. Але я кайфувала від того, що робила, чітко знала свою мету й до того ж щиро раділа новим знайомствам із творчими людьми та зануренню в цю сферу.
Найзнаковішою картиною у своєму творчому шляху я вважаю «girls in red». Я написала її в Іспанії. Чомусь за кордоном усім відгукнулися її «фольклорні» та дуже «російські» мотиви. Мабуть, це була моя перша настільки усвідомлена робота, у яку я вклала свої думки після тривалого перебування за кордоном. І саме ця робота привела мене до мого першого великого комерційного проєкту — створення паковання для пекарні «Цех 85».
Команда «Цеху 85» помітила цю роботу в соціальних мережах і звернулася з проханням намалювати ілюстрації. Я залишилася дуже задоволена результатом: центральними образами малюнка стали дівчина й кінь — два образи, що дуже резонують зі мною. Жіночий образ — головний герой усіх моїх робіт, а кінь — символ сили, прагнення до свободи й мрії. До того ж я багато часу присвятила кінному спорту, і він посідає окреме місце в моєму серці. На момент створення ілюстрацій я саме переживала завершення занять спортом і прощання з улюбленим конем, який і став прототипом для малюнка. Я була щаслива бачити в місті людей, які несли в руках шматочок моєї душі. Пам'ятаю, як уперше зайшла до кав'ярні й побачила всіх із моїми стаканчиками та коробочками: тоді я ледь не заплакала від щастя. Це був перший раз, коли я побачила, що моя творчість набула якогось масштабу й розголосу. «Цех 85» зняв про мене невелике відео, про колаборацію писали ЗМІ, і я бачила багато медійних людей із моїм пакованням.
Але разом із таким «великим успіхом» я зіткнулася і з величезним хейтом — в інтернеті та в школі. Анонімний канал моєї гімназії заповнився повідомленнями про мій нібито «незаслужений» і «проплачений» проєкт: там критикували всі мої роботи, знецінювали й ображали. Спочатку мені було важко впоратися з такою кількістю негативу. Я отримала багато теплих слів від знайомих і незнайомих людей, але все хороше тьмяніло на тлі постійної критики й ненависті. Особливо показовою стала ситуація, коли критика на мою адресу вже надходила від викладачів, а не лише від однолітків. Коли журналісти «Петербургского дневника» приїхали брати у мене інтерв'ю в школу, вчителі вигнали мене з гімназії разом із журналістами зі словами: «Її роботи ганьблять нашу школу, ми так не вчимо». Інтерв'ю зрештою вийшло, і це не завадило мені продовжити творчий шлях, але сильний осад залишився. Можливо, річ у моїй чутливості, а можливо — у реальному тиску. Озираючись назад, я дякую життю за цей досвід: я навчилася реагувати й правильно ставитися до критики, виробила «захисний шар». Через пів року, коли в каналі знову почали обговорювати мене після вступу за кордон, я усвідомила, що це більше мене не зачіпає. Коли так довго читаєш і слухаєш погані слова про себе та свою творчість, із часом просто заплющуєш очі.
Я рада, що в мене жодного разу не виникло думки перестати малювати через мою безмежну любов до цієї справи. Я завжди знала, що почати цей шлях і продовжувати його складно: це вимагає великих зусиль, наполегливості та сміливості. Мені здається, саме сміливість — та якість, яка особливо важлива в цій сфері: страх перед чимось новим і невідомим, перед осудом оточення доводиться долати. Бути художником — це отримувати нескінченні відмови від галерей, порівнювати себе з професіоналами, шукати опен-коли, намагатися скласти те саме ідеальне портфоліо, щоб сподобатися кураторам; але водночас це величезне щастя й можливість створювати нове, нести у світ красу та власні фантазії. Зараз я готуюся до першого навчального року за кордоном і нещодавно отримала запрошення взяти участь у паризькій виставці з новою роботою «je suis plus forte». У найближчому майбутньому я сподіваюся реалізувати багато проєктів, створити роботи в нових медіумах і здійснити свою мрію про персональну виставку. Подивимося, у що далі виллється мій творчий шлях, але я вірю, що на мене чекає багато цікавого. Усім творчим людям хочу побажати не боятися ділитися своїм мистецтвом, прагнути мрій і, банально, ніколи не здаватися. Якщо ви відчуваєте, що саме це приносить вам щире задоволення, потрібно наважуватися, а удача прийде, коли не чекаєш.